Недавній ювіляр (9 грудня голкіперу виповнилося 20 років) розповів про справи минулих днів, сьогодення, особисте повсякденне життя та поділився планами на найближче майбутнє

«У Лізі чемпіонів просто не пощастило»

— Максиме, пропоную розпочати нашу бесіду з того, що стало інформаційним приводом для неї — мова про ваш ювілей. У без п’яти хвилин 20 років (розмова відбулася сьомого грудня. — Г. К.) оцінюєте себе як футболіста молодого та перспективного чи вже, з огляду на кілька сезонів на найвищому рівні, вас уже слід відносити до когорти досвідчених гравців?
— У кожного — своя самооцінка… Можу лише сказати, що мені зарано говорити про якісь досягнення — їх іще фактично немає, все ще, сподіваюся, попереду. Для цього ж треба працювати й працювати.

— Гадаю, вже звикли все життя бути серед наймолодших: починаючи з дитячих футбольних команд, школи, відтак у професіональних клубах…
— Знаєте, в цьому плані ключовий момент — це довіра тренера. Дуже вдячний моїм першим тренерам, котрі завжди вірили в мене та не зважали на вік. Таке ставлення окриляє.

— Зрозуміло. Переходимо до сьогодення. Отже, яким для вас був 2012 рік? Припускаю, в плані особистісно-кар’єрному — успішним, а ось у командному — певне, ні…
— Враження не дуже, бо на першому місці — інтереси колективу, а ми не виконали поставлених перед нами завдань. Щодо особистих успіхів, то мені, звісно, дуже сподобалося бути в команді впродовж Євро. Так, не провів на полі жодної хвилини, але тренувався з видатними футболістами та, загалом, безпосередньо на собі відчував грандіозну атмосферу цього турніру.

— А які ще події, з позитивного боку, можете виокремити?
— Якщо не брати до уваги чемпіонат Європи, то це — Ліга чемпіонів. Коли виходиш на поле, грає гімн цього турніру, відчуваєш невимовні емоції, переповнює просто величезне щастя.

— Емоції такі ж сильні, що й перед вашим лігочемпіонським дебютом із «Аяксом», що відбувся два роки тому?
— Кожен матч — то нові, завжди особливі враження.

— Якщо говорити про нинішню Лігу чемпіонів, то третє місце — реальне відображення нинішнього становища «Динамо» в компанії ПСЖ, «Порту» та загребських одноклубників?
— Розумієте, посеред турніру перебували саме на етапі перебудови. Зміна тренера — завжди процес пристосування до нових умов, і все дуже складно. Беззаперечно, це вплинуло. Загалом же, вважаю, нам елементарно не пощастило — мали достатньо сил, аби вийти до плей-оф.

— Виходить, що в клубі — все нормально, а нинішня кадрова перебудова, на вашу думку, не є критичною необхідністю?
— Якщо відверто, то мені дуже сильно хочеться, щоби «Динамо» було українською командою, щоби грали переважно вітчизняні футболісти. Не хочеться, щоби команда, яка є, можна сказати, надбанням країни, виходила з мізерною кількістю українців у складі. Це — не в образу «Металістові» чи «Шахтареві», котрі іноді в Європі виставляють трьох, а то й менше українців зі стартових хвилин.

— Отож, якщо вже проводити перебудову, то, на вашу думку, акцент слід робити на українізації?
— Так, переконаний, що в Україні є чимало талановитої молоді, якій цілком до снаги принести користь нашому клубові.

— У цьому контексті, мабуть, слід із ностальгією згадати часи Валерія Газзаєва: він, на відміну від Юрія Сьоміна, молоді довіряв…
— Особисто я йому дуже вдячний, адже він не боявся вводити до складу молодих. Газзаєв — великий тренер.

— А які у вас взаємини з легіонерами? На відкритих тренуваннях часто спостерігаю, що в квадратах розминається окремо латиноамериканська діаспора, окремо — африканська, окремо — українська…
— Запевняю, що в нас — єдиний колектив. На полі кожен б’ється, відпрацьовує за свого партнера, а взагалі цілком логічно, що бразильцям комфортніше спілкуватися з бразильцями.

— Євген Хачериді якось сказав, що з-поміж футболістів «Динамо» друзів у найширшому значенні цього слова в нього немає. Серед одноклубників у вас є той, кого можете назвати своїм другом?
— Є, але, якщо чесно, спілкуватися детально на цю тему не хотів би.

— Іще одне питання щодо внутрішньої кухні: Роман Зозуля говорив, що Андрій Шевченко не дуже йшов на контакт із ним, не ділився спогадами про «Мілан» та «Челсі». Розкажіть, які у вас були з ним взаємини?
— З Андрієм Миколайовичем у мене були дружні стосунки, радий, що працював із таким великим футболістом.

— Так зрозумів, що зверталися до нього на ви?
— Та ні, в основному, «Шева-Шева», хоча й іноді — «Андрій Миколайович».

— Засмутилися, коли він вирішив піти в політику?
— Це ж його вибір. Певне, вважав, що так буде краще.

— А які стосунки з Олександром Шовковським? Як в учителя та учня чи рівноправних конкурентів за місце в основі?
— На рівних із ним розмовляти точно не можу, але не сказав би, що існує якась серйозна дистанція.

— А це правда, що ледь не найпершим словом, що його вимовив маленький Максим Коваль було «Шовковський»?
— Так. Можливо, не найперше, але щось подібне до цього (усміхається).

«У «Динамо» не може бути «хі-хі» та «ха-ха»

— Максиме, розумію, що запитання банальне, але поділіться поглядом на ситуацію в «Динамо» під орудою Юрія Сьоміна. Що не вийшло, що пішло не так?
— Не нам це коментувати… Ми, футболісти, отримуємо завдання й робимо все для їхнього виконання. Влаштовує тренер чи ні — справа не наша.

— Блохін змінив ставлення до обов’язків? Усі динамівці ледь не в один голос заговорили про жорсткішу дисципліну.
— Це — однозначно, дисципліна стала суворішою, але, водночас, уважаю це нормальним. У клубі такого рівня, як «Динамо», не може бути якихось «хі-хі» та «ха-ха».

— Перепрошую за відверто провокаційне запитання, але напрошується логічний висновок, що за Сьоміна подібне траплялося?
— Вибачте, але відповідати на нього не буду. Що б там не було, але я поважаю ЮрПалича, й тому…

— Підозрюю, що тренувальний процес у воротарів під керівництвом нового тренера кардинальних змін не зазнав…
— Ні, воротарів ніхто не чіпав. У нас, як мовиться, особлива каста (сміється).

— Іще кажуть, що представники цієї особливої касти, як правило, навіть розумніші за польових партнерів.
— Навіть не знаю…

— Мені Адмір Мехмеді розповідав, що ви з ним товаришуєте — себто в школі англійську добре вчили?
— Тоді, якщо чесно, мінімально, а ось уже потім якось із практикою приходили все кращі навички.

«Додому після дванадцятої не приходжу»

— Максиме, як змінилося ваше життя за ці роки в Києві? Маю на увазі не стільки в професіональному плані — тут усе всі знають, це — на поверхні, а радше в побутовому, життєвому. Можливо, якісь нові звички з’явилися чи щось на кшталт цього?
— У життєвому, мабуть, узагалі нічого не змінилося. Мешкаю з мамою, вона переїхала до Києва, а батько в Запоріжжі залишився. Режим не порушую, пізніше дванадцятої вечора додому не приходжу. Розслабитися, піти десь потанцювати чи щось таке можу дозволити собі лише у відпустці. Щодо футболу, то став серйозніше, ґрунтовніше готуватися до матчів — власне, в «Динамо» інакше неможливо.

— Пам’ятаю, що попервах ви їздили на тренування на метро. Нині вже в підземку не спускаєтеся?
— Чому ж? Іноді буває. Приміром, тижнів зо два авто було на тех­огляді, таксі вирішив не викликати — сів у метро та швидко й зручно добрався.

— Ще хотів би торкнутися такої теми. Ви — чи не найактивніший користувач Інтернету серед вітчизняних футболістів. Цікаво дізнатися думку вболівальників у соціальних мережах?
— Для мене, все ж таки, на першому, найавторитетнішому місці — думка тренерів. Звісно, в Інтернеті зіштовхуюся з нотками критики різноманітних «доброзичливців». Ось, приміром, після Загреба був один із шквалів невдоволення, але нехай бодай хтось із цих критиканів спробує спіймати той неймовірно слизький м’яч, тоді й говоритимемо.

— До слова, що тоді сталося? Мені здалося, що ви даремно взагалі вийшли з воріт, хоча, звісно, й Тайє Тайво не втримав свого опонента, який вислизнув у нього з-за спини…
— Уплинуло кілька факторів, але найголовніше, що той епізод уже розібрали, відтак цей досвід було засвоєно.

— То критикували тренери за цей момент?
— Не хотів би відповідати на це запитання.

«Були запрошення від західноєвропейських грандів»

— Уже не один рік з’являються чутки щодо вашого ймовірного переходу до стану європейської топ-команди. Були розмови про лондонський «Арсенал», кілька тижнів тому — про «Мілан». Дізнаєтеся про них так само із Всесвітньої Павутини чи, все ж, ці розмови мають під собою певне підґрунтя?
— Дізнаюся від свого агента, він мені пояснює, що є правдою, а що — домисли. Особисто ставлюся до цього спокійно. Який сенс хвилюватися, накручувати себе, якщо вже виступаєш в одному з найтитулованіших, найвеличніших клубів Європи?!

— Розумію, що це інформація — конфіденційна, але все ж: чи була предметна зацікавленість із боку загальновизнаних топ-клубів?
— Агент каже, що була. Називав чотири клуби, але, природно, оприлюднити їх не можу.

— Ваші ідоли, приклади для наслідування — Ікер Касильяс та Ігор Акинфєєв — поки що присвячують усю кар’єру одному клубові. Плануєте піти їхньою стежкою?
— Скажу так: не хочу нікуди йти, в «Динамо» мені все подобається.

— Не лякає, що за останні роки ваша команда, будемо відверті, конкретно відстала від «Шахтаря»? Маю на увазі не лише різницю в графі «очки», а й у всьому іншому…
— Не вважаю, що відстали катастрофічно. У нас змінився тренер, а віднині нехай
«Шахтар» нас боїться ще більше.

— Але погодитеся з тим, що цьогорічне чемпіонство вже, мабуть, втрачене?
— Ми боротимемося до кінця, іноді неможливе стає можливим, тому нехай «гірники» завчасно не розслабляються.

— Андрій Ярмоленко якось зізнався, що не вболіває за «Шахтар» навіть у єврокубках. Ви — аналогічних принципів?
— Переживаю лише за своїх особистих товаришів. Дивлюся «Металіст» — хочу, щоби Саша Горяїнов добре зіграв, у матчах «Шахтаря» тримаю кулаки за Андрія П’ятова.

— Загалом, без зайвих емоцій?
— Хіба що коли «Шахтар» програє, то відчуваю позитивні емоції. Гадаю, вони так само радіють, коли ми зазнаємо невдач у Європі.

— У такому контексті, які ваші взаємини з представниками «гірняцького» табору в збірній? Недавно актуальним був конфлікт між Олександром Шовковським та Ярославом Ракицьким…
— Робочі, професіональні. Разом постійно не ходимо, не цілуємося та не обнімаємося, але колектив усе одно — хороший.

— Максиме, останнє, що хотів би дізнатися: які плани на відпочинок?
— Із дівчиною розійшовся, а тому поїду разом з Владом Калитвинцевим та його коханою в Дубаї, а там невдовзі — новий футбольний рік, нові очікування...

www.ukrfootball.in.ua